top of page

Енциклопедія відомих постатей Жмеринщини

Педагог, священик, філософ і поет...

(до 65-річчя від дня народження Анатолія Загрійчука)

"Було завжди відчуття необхідності вилити на папір пережите, наболіле, ту думку, той настрій, що виникали в залежності від того чи іншого епізоду або періоду життя, як особистого, так і суспільного, перед очима завжди були ті вдумливі, розсудливі, прості і не прості, частіше чомусь сільські (хоча я сам виріс у місті) люди, які вчили мене, а інколи і досі вчать! – вірі." – так писав про свою творчість наш земляк – педагог, священик, поет, філософ Анатолій Леонідович Загрійчук (отець Анатолій).

         В ці січневі дні йому виповнилося б 65 років... Але майже вже два роки пройшло з його передчасної смерті, коли відійшов у Царство небесне, завершивши пастирське служіння на Землі, але не завершивши своєї творчої праці, бо не все ще написав із задуманого і не видав ще всього написаного цей талановитий чоловік, котрий одночасно служив і людям, і Господові, і був членом Національної спілки письменників України.

 

         Я пізнаю поезію з печалі,

         з душевних скрут, душевних роздоріж,

         коли мене безсонними ночами

         невпинних сумнівів шматує ніж.

         Дощі ідуть квітневі, білопінні,

         нуртуючи в розсідланих річках, -

         зриваю я свої печалі сині

         у строфах цих ось і рядках.

 

         Саме такі поетичні строки ми бачимо в одній з його збірок "Обличчя" (Вінниця, 1994). А першою ластівкою була збірка "Жарини", яка вийшла у серії "Перша книжка поета" ще 1991 року у Києві. А потім їх ще було кільканадцять – у віршах та прозі, які він писав майже півстоліття.

         Народився наш земляк 15 січня 1951 року у Жмеринці. Навчався у ЗОШ №5,  закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Служив у війську, де отримав серйозну травму, що підірвала його здоров'я. Після чого вчителював у сільських школах – Лозовій Шаргородського району і на Жмеринщині – в Вознівцях, Зоринцях, Браїлові. Потім працював директором Жмеринського районного будинку творчості школярів і юнацтва у Браїлові. Далі – вступив на заочний відділ богословської академії, після закінчення якої 1995 року прийняв рукоположення, мав парафію в одному з храмів Жмеринського району. У 1996 році був прийнятий до Національної спілки письменників України. З 1995 року випустив півтора десятка збірок: "І я, о Господи, чернець", "Дзвони по душі", "Подільські стожари", "Страсна свічка у долонях", "Ще зозуля кує...", "Золото Покрови" та багато інших. Писав він також і для дітей – збірка "Різдвяне віконечко", а деякі твори для дітей друкувалися у літературно-мистецькому часопису "Вінницький край". Кілька збірок поезій та деякі прозові твори зберігаються у фондах Жмеринської центральної районної бібліотеки з дарчим написом автора.

         ... Поезія Анатолія Загрійчука, або отця Анатолія, переважно – на релігійно-філософську тематику. Автор досконало знав особливості фольклору, традицій, звичаїв і вміло використовував їх у творчості. Тому читаються його вірші дуже легко.

        

         Мій монастир – моя душа,

         і келія – нужденне серце.

         О Боже мій, Ієшуа,

         як у словах знайти усе це?

         Мій монастир – моя душа.

        

         "Те, що я пишу, - дар Божий. І поезія для мене – це більше, ніж золото, яке не горить, не зникає, не піддається інфляції", - жартував отець Анатолій.  Помер Анатолій Загрійчук у Жмеринці 8 лютого 2014 року, похований на монастирському цвинтарі у Браїлові.   Пишаємося своїм талановитим земляком, його надзвичайним умінням поєднувати поетичне й духовне. Нехай спочиває з Богом, а його вірші надихають нові покоління на гарні і добрі діяння!

                                               Лариса Тупчій – член Національної спілки журналістів України

Її вимоглива муза радісно і самовіддано служила українській культурі​

"Тетяна Іллівна Волгіна (03.07.1911-14.05.1981) – українська дитяча письменниця, яка народилася у м.Жмеринка. Закінчила Київський інститут кінематографії (1934). Працювала на кіностудії О.Довженка, друкувалася в газетах. Автор віршованих збірок, оповідань, віршів для дітей, казок. Вона писала для дітей і для дорослих про дітей. У її творах відкривалася душа і психологія дитини. Її творчості властиві простота й образність, чіткість ритміки. Гучної слави в житті Тетяни Волгіної не сталося, але незмінною була і залишається увага до її поетичним одкровенням з боку читаючої публіки. Нехитрі сюжети, майже побутові замальовки її поетичних новел зачіпали душевні струни багатьох. Читачі у віршах Т.Волгіної знаходили і донині знаходять закарбовані у ємному, афористичному слові-образі власні глибинні переживання, ідеї та думки. Адже не випадково і після тридцяти років фізичного небуття Т. Волгіної її поезія залишається затребуваною. Не помилився у таланті нашої землячки наймудріший Максим Рильський, коли, ще не будучи знайомим з Тетяною Волгіною, переклав на українську мову й опублікував у «Комсомольці України» (1937 р.) її «Баладу про повішених дітей». Прийнявши Тетяну Волгіну у коло своїх підопічних, Максим Тадейович пильно стежив за розвитком таланту поетеси і перекладача і зовсім не випадково рекомендував її Олександру Твардовскому в групу перекладачів, коли в Москві готувалося до видання зібрання творів Т.Шевченка російською мовою. У лютому 1939 року Рильський організував творчий вечір Т. Волгіної у Спілці письменників. Майже через півстоліття у рецензії на книгу Т. Волгіної «Земна вісь» (1983) Леонід Вишеславський напише: «Мені добре запам'ятався один передвоєнний день, коли Тетяну Волгіну приймали до спілки письменників. З якою переконаністю, якою глибокою любов'ю до її поезії говорив Максим Тадейович, який виступив на зборах! А як гаряче сприяли Микола Асєєв та Олександр Твардовський виходу її першої книги у Москві!» 9 січня 1941 року А .Твардовский писав: «Шановна товариш Волгіна! Микола Асєєв передав мені Вашу книгу віршів. Я ще раніше познайомився з нею, але зараз читав її як працівник видавництва. Вірші говорять самі за себе, - вони чудові. Книжку будемо, звичайно, видавати». Лише вибухнула незабаром війна не дозволила здійснити ці плани. Війна понівечила долі, забрала життя цілого покоління, подібно геологічної катастрофи, порушила життя, яка здавалася стійкою. Т. Волгіна згадувала: «З перших же днів війни в Союзі письменників організовуються письменницькі бригади для виступу перед військовими частинами, що відправляються на фронт. Я опиняюся в бригаді, яку очолює Рильський». А далі був жорстокий шлях евакуації. «Та співають на тисячу ладів двері – йде на прощання», – написала тоді Т. Волгіна, передчуваючи гіркота розлуки з багатьма назавжди. Повернення в Київ у серпні 1944 року було важким: велика квартира Волгіних зайнята службами НКВС, спочинку немає, на руках синочок, а без житла і прописки немає права на отримання хлібних карток... Допомога, як і раніше, прийшла від М. Рильського. Він просто прописав її і синочка на свою житлову площу. Він цінував Тетяну Іллівну за стійкість, витримку й делікатність, а особливо – за не згаслий в ній дар поезії. Нарешті, завдяки підтримці друзів побут дещо як налагоджений, синочок влаштовано в дитячий сад, Тетяна Іллівна знову занурена в поезію. Вже в 1947 році у видавництві «Радянський письменник» побачила світ збірка її віршів «Земля омріяна». Її шлях у літературі подарував читачеві блискучі переклади Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Сосюри та інших українських поетів на російську мову. Її версію шевченкової «Наймички» Рильський в Україні, Твардовський в Москві кваліфікували як шедевр мистецтва перекладу. 25 років зі сторінок журналу «Барвінок» сяяла світла посмішка її поезії для дітей. Успішним був її досвід оперного лібретиста у співпраці з композиторами К. Данькевичем, А. Філіпенко, Н. Аркаса, М. Завалишиній, С. Добровольським та іншими. Її гуманна, доброзичлива, але і вимоглива Муза радісно і самовіддано служила українській культурі. Творчість Тетяни Волгіної, пройшовши через горнило безжальної зміни часів, затребуване і сьогодні.

***

Наша Батьківщина –Наче зелен сад.

Наша Батьківщина дбає про малят:

Щоб вони зростали у теплі й добрі,

Як пташки, співали в кожному дворі.

Нам Вітчизна світить. Мов зоря ясна.

Мир у всьому світі береже вона.

Будемо зростати і – як прийде час –

Про Вітчизну дбати, як вона про нас.

Тетяна Волгіна

За матеріалами Інтернет-видань

                                           

Поетичне слово Володимира Забаштанського звучить світло, гранично відверто, зболено, правдиво й гострополемічно

Нашому неспокійному сьогоденню потрібна яскрава і мужня постать, яка б надихала молодь, була взірцем, вчила не боятися труднощів, гідно перемагати незгоди. Саме такою особистістю є Володимир Забаштанський. Про життєвий подвиг, позицію поета, про секрети його   творчої лабораторії написано чимало творів, які  зневіреним повертають віру в себе. Першою була повість відомого українського письменника Олексія Дмитренка «Бо ти на землі людина» та поема Миколи Томенка «Дорога до людей». Вінницький письменник Володимир Рабенчук видав книгу спогадів про Володимира Омеляновича «Блискавка з темряви» (Володимир Забаштанський очима сучасників, Вінниця, 2011). Створено документальний фільм «Світло по той бік ночі» (автор сценарію і режисер письменник Володимир Рабенчук), в якому про долю Володимира Забаштанського і його творчість розмірковують письменники та дружина поета Ольга Забаштанська.

 

ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ

Володимира Омеляновича Забаштанського (1940-2001)

1940 – народився 5 жовтня 1940 року в Браїлові Жмеринського району Вінницької області в сім’ї робітника. 1946 – з шести років залишився без батька. З раннього дитинства йому довелося не тільки навчатися в школі, а й працювати нарівні з дорослими.  1949 – навчався в Козачівській семирічній школі в 1 класі. 1957 – після семирічки продовжував навчання в будівельній школі (ремісничому училищі) на Донбасі – м. Макіївка Донецької області. Працював малярем на будівництві. 1958 – працював підручним кочегаром на Браїлівському цукровому заводі, їздовим у місцевому радгоспі,  каменярем, бутоломом на гранітному кар’єрі. У вісімнадцятирічному віці внаслідок трагічного випадку втратив зір і руки…  1960-1962 – після операції лікувався в Київському науково-дослідному інституті ортопедії та травматології. При сприянні члена організації УТОС незрячого вчителя вечірньої школи В.І.Гергеля був зарахований учнем  вечірньої школи. Писав вірші. Друкував свої поетичні твори в пресі. Поезія стала сенсом його життя. 1964 – із золотою медаллю закінчив середню школу робітничої молоді №6 м. Києва (екстерном). 1964-1969 – навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.  Наполегливо працював над словом, посів почесне місце в літературному процесі. Коло творчих інтересів і захоплень В.Забаштанського – праця і побут сучасника, героїчні вияви його характеру, мужність, корчагінські традиції в житті молоді… 1967 – вийшла друком поетична збірка «Наказ каменярів»: став відомим поетом. Подія  сколихнула київську літературну спільноту: в Україні з’явився справжній поет! Земляки з Вінниччини не повірили, що отой хлопчина, котрий разом із ровесниками бігав босоніж браїлівськими стежками, став письменником. 1967 – член Спілки письменників СРСР та УРСР. 1968-1993 – понад 25 років очолював Респубріканську літературну школу-студію «Кобза» при будинку культури ім. Я.Батюка в Києві. Володимир Омелянович був чуйним і вимогливим побратимом на літературній ниві, духовним батьком багатьох молодих поетів.  1969 – з відзнакою закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Відвідував літературну студію при видавництві «Молодь», якою керував письменник Дмитро Білоус. То були своєрідні семінари творчої майстерності, навчання любові до слова. Друкувався в періодичних виданнях. У видавництвах України побачили світ майже два десятки збірок його поезій, серед них: 1971 –«Віра в людину» (збірка віршів, присвячена дружині  Ользі Василівні), 1973 – «Моя вузькоколійка», 1974 – Лауреат Республіканської комсомольської премії ім. Миколи Островського, 1975 – «Грані краплі»,  1977 –«Крицею рядка», 1981 – «Вага слова», 1982 –«Запах далини», Орден «Знак Пошани». 1986 –«Треба стояти»,  Лауреат Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка за збірку віршів «Запах далини» та нові вірші в періодиці. 1987 –«Жага життя», 1988 –«Мужністю завдячую тобі», 1989 – «Браїлівські балади», 1990 –«Древо роду», 1991  – Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР. 1994 –«Вереснева земля», 1997 – Орден «За мужність» ІІІ ст. Лауреат Міжнародної премії Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів (США). Орден Ярослава Мудрого. 1998 – Лауреат літературної премії ім. Володимира Булаєнка. 1999 –«Найкревніша рідня»,  2000 –«Свічечкою слова», Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Євгена Гуцала. 2001 – 2 грудня 2001 року В.Забаштанський помер, похований в Києві на Лісовому кладовищі. (посмертно) Лауреат премії ім. Володимира Свідзінського (останню премію одержала вдова поета Ольга Василівна). 2009 – у видавництві «Грамота» (серія «Бібліотека Шевченківського комітету) побачила світ книга Володимира Забаштанського «І все-таки – стою!...» (упорядник син поета Володимир Володимирович Забаштанський). Автор передмови І.М.Дзюба, післямова В.Д.Герасим’юка, Київ, 2009). До книги ввійшли вибрані поезії з попередніх збірок поета, останні неопубліковані твори, а також переклади кращих зразків світової поезії. Володимир Забаштанський відомий читацькому загалу не тільки як самобутній поет, але й як перекладач, публіцист.  Завдяки його старанням вийшли українською мовою книги письменників багатьох країн.        Усе те, що було пережите поетом, вистраждане зі своїм часом, своїм народом, є головним у його творчому доробку – слово поета, як завжди, звучить світло, гранично відверто, стримано, зболено, правдиво й гострополемічно.

За матеріалами книги «Браїлівська осінь Володимира Забаштанського»,

упорядник Володимир Горлей

 

     Іван Поліщук – визволитель Жмеринки від фашистських окупантів

 4-го червня 2015 року перестало битися серце ветерана Великої вітчизняної війни, Почесного громадянина м. Жмеринки, голови Ради ветеранів 151-ї  Жмеринсько-Будапештської  червонопрапорної стрілкової дивізії Поліщука Івана Ілліча, який неодноразово побував  у м. Жмеринка. Іван Ілліч Поліщук народився 24 березня 1922 року на Україні в с. Шендерівка Корсунського району Київської області. Із 1923 року проживав в Кабардино-Балкарії, куди переїхали його батьки, які багато і добросовісно працювали, але так і не заробили ні своєї хати, ні клаптя землі. Із 1927 року батько Івана багато років був пастухом, а з 1928 року Іван разом із старшим братом Олександром допомагав батькові.  Із ранку до пізнього вечора у будь-яку погоду, з ранньої весни і до зими батько з синами був у степу. У погожі дні, коли корови спокійно паслися, Іван любив розглядати горизонт з його величним Ельбрусом, саме тоді хлопець заразився любов’ю до природи, до простих трударів. Це все пізніше знайшло плідний відгук у його прозовій та поетичні творчості.

     Іван Поліщук в одній книзі відмічав, що у їхніх суворих моральних правил сім’ї ніколи не висловлювали «непреличных» слів. Це вважалося недопустимим і навіть гріховним. Іван з великою любов’ю та гордістю згадує свого батька Іллю: «Батько не палив, ніколи навіть пива не пив, беріг кожну копійку і тратив їх тільки на потреби своєї сім’ї. Батько намагався привити кожному із нас таке ж відношення до праці, яке було в нього. Я постарався не осоромити світлу пам'ять батька, найкращого пастуха села Зольського». Іван Ілліч Поліщук зразково навчався у школі. Літом  1940 року поступив у військове училище і вже з 9 вересня 1941 року його, лейтенанта, привезли в м. Нальчик в шпиталь. Незабаром він дізнався, що із 12 юнаків його групи 9 – пішли на фронт. Іван лікувався довго, і не долікувавшись, зумів покинути шпиталь. У військовому окрузі отримав направлення в станицю Білоріченську на Кубані, у 22-у винищувальну бригаду. Прийняв інженерно-саперну роту і став готувати їх до боїв. Через хворобу Івана перевели в запасний батальйон далеко від фронту. Дізнавшись, що німці підходять до його Кабардино-Балкарії, він втік із запасного полку і прибув у штаб  37-ї армії, де погодився прийняти саперний взвод 151-ї стрілкової дивізії, у якій воював до свого звільнення.  Іван Ілліч Поліщук звільняв наше рідне місто Жмеринка. Разом із своїми бойовими побратимами-саперами врятував від знищення німцями наш залізничний вокзал.         Поліщук Іван Ілліч у свій час закінчив Нальчинське педагогічне училище фізико-математичний факультет Кабардинського педінституту. Він 34 роки працював вчителем, завучем, директором школи та інспектором Міністерства освіти Кабардино-Балкарії. Відмінник Народної освіти, Заслужений вчитель школи.

      Іван Поліщук – автор декількохсот статей і 10 книг у тому числі 5 книг про бойовий шлях 151-ї Жмеринсько-Будапештської червонопрапорної стрілкової дивізії, Почесний громадянин Жмеринки Почесний ветеран 1-ї гвардійської армії, лауреат форуму «Общественное признание». Іван Ілліч прожив мирно 58 років зі своєю дружиною Марією Іванівною, виростив трьох добрих дітей – двох дочок і сина. Нагороджений 4-ма орденами та медалями (біля двох десятків медалей). Разом із дружиною чоловік створив  15 музеїв і куточків бойової слави у різних містах, які звільняла 151-а Жмеринсько-Будапештська стрілкова дивізія. Є такий куточок у залі бойової слави ЗОШ №6. Іван Поліщук багато разів бував у Жмеринці. Під час кожного візиту він відвідував школи. Останній раз він відвідав місто на його 100-річчя.  Протягом тижня разом із внучкою Машою він проживав у мене на квартирі. Він підтримував тісні зв’язки з однополчанами-жмеринчанами.  Людство втратило дуже дорогу людину –  ветерана ВВВ, українця за походженням, життєлюба патріота, товариша, сім’янина, педагога, письменника та поета. У свій час я присвятив вірш  Поліщуку І.І. під назвою «Визволитель», який надрукований у моїй збірці віршів «Червоні маки».

ВИЗВОЛИТЕЛЬ

Іване Іллічу! Колего! Ветеране!

Чудовий, славний, щирий наш земляче!

Низький уклін тобі від жмеринчан

За твоє серце чуйне і гаряче.

Ми вдячні від душі за подвиг твій,

За те, що вигнав нечисть ти прокляту,

За те, що ти сміливо йшов у бій,

За всенародне Перемоги свято.

На карту ставив ти своє життя

Заради того, щоби інші жили.

Святе патріотичне почуття

Твої стократ помножувало сили.

То ж будь при силі ще багато літ!

Шлемо тобі ми щирі побажання,

Такі, як ти, добрішим роблять світ,

І діють ради його процвітання.

Почесний Жмеринки громадянин,

У Кабарді – посланець України.

Свого народу ти достойний син

І дух у тебе від верби й калини.

Іван Залокоцький,  депутат   Жмеринської міської ради 6 скликання,

Почесний громадянин м. Жмеринка

 

Наш земляк – автор ілюстрацій всесвітньовідомої "Енеїди"

та творів Тараса Шевченка

      У 2016 році виповнюється 90 років з Дня народження нашому земляку, талановитому художнику, родом із міста Жмеринка, Анатолію БАЗИЛЕВИЧУ – автору всесвітньовідомих ілюстрацій до твору Івана Котляревського "Енеїда".
     Народився Анатолій Базилевич 7 червня 1926-го у містечку Жмеринка, що на Вінниччині, у родині інженера. Переїхавши в 1933 році з батьками до Маріуполя, Анатолій відвідував художній гурток при металургійному заводі. У 1947 році вступив до Харківського художнього інституту. Він, життєлюб, був чесний і порядний, справедливий і добродійний, допомагав усім, хто до нього звертався. Був вірним другом і наставником багатьом. І цілу плеяду друзів, знайомих зобразив у славнозвісній “Енеїді”. Ні, він не був ілюстратором її, а разом із літературним класиком Іваном Котляревським став співтворцем унікальної української книги, яка уславила наше козацтво. Його сильні героїчні якості, волелюбність і патріотизм. Та з добродушним гумором розповів і про людські слабкості, недоліки.
      Базилевичу не було рівних у розкритті величного характеру Енея, його козацького війська, змалюванні тогочасних подій. За 50 років художнє оформлення перевидань усіх “Енеїд” доручали тільки йому! І багато хто йшов до тексту через Базилевицькі малюнки, завдяки їм брався за прочитання Котляревського, прилучався до літературної класики. 
    А ще були неперевершені ілюстрації до “Кайдашевої сім’ї” Івана Нечуя-Левицького, творів Григорія Квітки-Основ’яненка, Степана Руданського, Миколи Гоголя, українських народних казок. А яким кумедним і винахідливим вийшов з-під Анатолієвої руки Швейк, що його змальовують і подають у різних країнах, але такого, визнають самі словаки, якого в Україні створив Базилевич, немає ніде у світі.
     Наш земляк – автор ілюстрацій до творів Тараса Шевченка: «Причинна», «Катерина», «Перебендя», «Відьма», «Єретик», «Гайдамаки» (всі кольорові, олія, 1961), станкового твору «Зустріч з сестрою» (м'який лак, 1963), малюнків для поштових листівок з українськими народними піснями на слова Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати», «Од села до села», «У гаю, гаю», «Ой гоп, гопака» (всі – туш, перо, акварель, 1961), «Перебендя старий, сліпий», «Якби мені черевички» (обидві – туш, перо, акварель, 1962). Брав участь в ілюструванні ювілейного видання «Кобзаря» (Київ, 1964 – ілюстрація до поеми «Тарасова ніч», м'який лак, 1963). Оформив видання «Малий Кобзар» (Київ, 1969).За ілюстрації до «Енеїди» Івана Котляревського видавництва «Дніпро» (Київ, 1968 рік), отримав звання «Заслужений діяч мистецтв УРСР». У 1993 році удостоєний звання «Народний художник України».
    Помер 30 червня 2005 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.​

 

 

Дружина Карпенка-Карого Софія Тобілевич – наша землячка​

     Мало хто знає, що цього року виповнюється 156 років з Дня народження нашої землячки, талановитої акторки, перекладача, дружини Івана Карпенка-Карого Софії Тобілевич (Дитківської).

                                                                                           ***

Тобілевич Софія (1860-1953) – акторка характерного плану, публіцист, народилася у с. Новоселиці Жмеринського району, Вінниччина. З 1880 працювала в аматорському хорі Миколи Лисенка та Михайла Старицького, згодом у трупі Марка Кропивницького, в Товариствi Українських Акторів, у Театрі Миколи Садовського в Києві, за радянських часів у Театрі ім. Івана Франка , Театрі ім. Тараса Шевченка в Києві і на гастролях з Садовським та Саксаганським (1928-1930). 1883 року овдовілий, звільнений із посади секретаря поліції актор-аматор і драматург-початківець Іван Тобілевич приєднався до театральної трупи Михайла Старицького взявши сценічний псевдонім Карпенко-Карий. Розбитий смертю дружини та доньки Іван Тобілевич вирішує цілком присвятити себе театру. Але у трупі Старицького він знаходить ще одну супутницю і опору (окрім театру), яка пройде із ним усе його життя – свою майбутню дружину Софію Тобілевич (тодішню хористку трупи Софію Дітківську). Софія Віталіївна Тобілевич народилася 12-го жовтня 1860-го року на Жмеринщині у збіднілій шляхетській родині, її дядьком по матері був Зиґмунт Сераковський – один із лідерів польського повстання 1863 року, знайомий Тараса Шевченка. Із 1883 року Софія Віталіївна розпочала свою сценічну діяльність, у цьому ж році вони із Іваном Тобілевичем одружилися. У різні роки жила у Новочеркаську, на хуторі Надія, виступала у складі труп Садовського, Саксаганського, у Театрі ім. Т. Шевченка в Києві, у Новому драматичному театрі ім. Івана Франка Гната Юри (Черкаси). Закінчила сценічну діяльність у 1935 році. Померла Софія Тобілевич у віці 92-ох років. Софія Віталіївна – видатна акторка, фольклористка (усе життя збирала народні пісні; у 1982 році з’явилася збірка «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич»), перекладач (переклала драму польського письменника Горчинського «В липневу ніч»; драму Я. Галасевича «Чортівська лава» («Чортова скала»), «Зачароване коло» Л. Риделя та багато інших). Але найбільший її внесок в українську культуру – популяризація творчості її чоловіка Івана Карпенка-Карого та інших корифеїв українського театру. Її статті та праці «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади» (1947) та «Мої стежки і зустрічі» (1957) є зразками української мемуаристики. Книга «Мої стежки і зустрічі» є вельми цінним джерелом для дослідників творчості Івана Карпенка-Карого. Софія Тобілевич малює образ живого драматурга з його сумнівами і переживаннями, розкриває деякі секрети творчої лабораторії, історії та джерела написання драм, проходження їх через цензуру та вкорінення у репертуар українських труп. Стиль мемуаристики Софії Тобілевич ясний і поетичний, що яскраво демонструє творче начало та письменницький хист авторки. Це робить її не просто дружиною видатного драматурга Карпенка-Карого, а самобутньою письменницею, актрисою, фольклористикою, яка подарувала українській культурі гроно майстерно зіграних ролей, і не менш майстерно написаних творів. Доля Софії Тобілевич, яку по праву вважають сподвижницею Івана Карпенка-Карого, міцно переплітається з театральним, культурним життям України. Вона ввійшла в історію України як співачка, акторка, письменниця і перекладачка, дослідниця українського пісенного фольклору. Пишаємося нашою землячкою!                                                                                                  За матеріалами архівних документів

 

 

Сергій Степанович Жидковський – земляк і перший радіоаматор України

     Прагненням зберегти і передати наступним поколінням відомості про радіоаматорство, про його розвиток на Україні, про визначну особистість, земляка Сергія Степановича Жидковського наповнена кожна сторінка нашої дослідної роботи. Це  ще одна сторінка життя нашого славного міста. Це спроба розповісти про місто очима тих, кому не байдуже його минуле.  Двадцяте століття явило світові епохальні технічні відкриття, визначних людей, імена яких постали, як піки у гряді гірських вершин в окремих галузях науки, техніки, політики, у сферах духовності й культури. Серед них – наш земляк із Жмеринки Сергій Степанович Жидковський – перший радіоаматор України. На сьогодні ми більше знаємо про розвиток радіоаматорства за  кордоном і майже нічого про його зародження в наших землях. Тим часом архівні матеріали і періодична преса початку XX ст. вказують на те, що радіоаматорство зародилося у нас в країні майже тоді ж, коли і за кордоном. Можна припустити, що першим радіоаматором в Росії був Сергій Степанович Жидковський, 21 року, наглядач телеграфу при станції Козятин Південно-Західних залізниць.Маючи хорошу підготовку з електротехніки та отримавши уявлення про будову апаратів бездротового телеграфу на іскровий станції Військового відомства в Жмеринці, він навесні 1912 р зібрав у себе вдома першу любительську радіостанцію, потім - другу, на квартирі свого товариша М.М.Бубновского. Незважаючи на те, що всі деталі і вузли радіостанцій були виконані з підручних матеріалів, станції мали досить хороші технічні дані. Крім обміну між двома власними станціями, Сергій Степанович впевнено приймав передачі і вітчизняних (Жмеринка, Київ, Бобруйськ, Одеса), і зарубіжних (Париж, Лондон) радіостанцій. Однак дії С. Жидковського протирічили з існуючими в той час в Росії нормами правового регулювання використання радіостанцій, і 2 березня 1914 року він був заарештований як політичний злочинець, - пристрій і використання радіостанцій без відповідного дозволу дало привід владі звинуватити його в шпигунстві.18 лютого 1915 року, після більш ніж двомісячного одиночного ув'язнення, С.С.Жидковський виїзною сесією Одеської судової палати був засуджений за звинуваченням в пристрої радіостанції без дозволу (але за звинуваченням у шпигунстві виправданий) і засуджений до ув'язнення на місяць у в'язниці з зарахуванням попереднього ув'язнення.

                        Перші: як це робилося в Жмеринці

Сергій Жидковський любив штуковини, зроблені з розумом. Втім, якщо ви народилися і завжди живете біля залізниці, така любов не питає - вона просто приходить, і все. Якщо, звичайно, є руки і голова, які не дають про себе забути.Ще в 1909 році, під час навчання в Київському технічному училищі залізничного транспорту (у 1918 р училище було перетворене в електромеханічний технікум, який сьогодні носить ім'я М.Островського), Сергій Жидковський весь свій вільний час віддавав радіоаматорству і вивченню основ зароджувалася радіотехніки. Воно і зрозуміло - це одне з небагатьох доступних в той час захоплень, яке не тільки знаходиться далеко за переднім краєм науки, а й цілком складається з штуковин, зроблених з розумом... У цей період він з великим захопленням працював над дослідженням властивостей різних детекторів і розробив кілька конструкцій детекторних приймачів. Скільки він створив тоді саморобних детекторів - бозна. Багато, дуже багато.По закінченню училища в 1910 р молодий радіоаматор був зарахований на дворічну практику в Службу телеграфу при ст.Жмеринка Південно-Західної залізниці.Після завершення практики і складання іспитів він з 1 січня 1912 був призначений наглядачем телеграфу при ст.Козятин, а потім - при ст.Жмеринка.Маючи досить хорошу теоретичну і практичну підготовку з електротехніки та бажаючи розширити свої пізнання в новій для себе області - бездротової телеграфії - Жидковський відвідував «іскрову» станціюВійськового відомства, що знаходилась в Жмеринці, де отримав перші знання про будову та роботу радіостанцій.Тоді ж він приступив до конструювання, збирання та регулювання своєї АРС, яка почала працювати навесні 1912 року – це була перша на території майбутнього Радянського Союзу короткохвильова аматорська радіостанція.Слід зазначити, що радіотехніка в ті роки була ще у відносно початковому стані, будучи надбанням порівняно вузького кола фахівців, що працюють в цій галузі. Але в військовій справі бездротова телеграфія вже мала досить широке застосування.Вступаючи в 1914 р в Першу світову війну царська Росія мала радіозв'язок з союзними державами: в Петербурзі вже працювала 100-кіловатна радіостанція для зв'язку з Англією і Францією, а в кінці 1914 року була відкрита в Москві Ходинська радіостанція.С. Жидковському спочатку доводилося задовольнятися лише прийомом радіограм, що передавались місцевою станцією Військового відомства. Сергій швидко зрозумів, що просто віщати в ефір - це добре, але хотілося б і відповідь чути. Так незабаром була зібрана друга АРС, яку Сергій встановив на квартирі свого товариша телеграфіста М.М. Бубновського, що жив в двох верстах від нього.

В цей же час, у зв'язку з поданими повідомленнями про початок використання радіозв'язку на залізницях за кордоном, з ініціативи начальника Служби телеграфу Управління Південно-Західної залізниці А.А. Коркушко в 1912 р було піднято питання про ознайомлення Служби телеграфу з основами бездротової телеграфії і про постановку хоча б в обмежених обсягах дослідів по застосуванню бездротового телеграфу в Росії.При підборі персоналу для майбутніх досліджень з'ясувалося, що на ст.Жмеринка служить наглядачем телеграфу С.С. Жидковський, великий знавець радіотелеграфу і як радіоаматор вже працює на цьому терені. Таким чином, в серпні 1912 р Сергій Степанович прикомандировується до Служби телеграфу Києва, а з 1 січня 1913 р зараховується в її штат на постійно.Перед ним було поставлено завдання зібрати радіостанцію в Службі телеграфу і домогтися прийому сигналів точного часу і Метеобюлетеней, що передавались радіостанцією Ейфелевої вежі в Парижі. Надалі під керівництвом інженера А.Гера ним була сконструйована і виготовлена в майстернях Служби телеграфу модель переносної радіостанції для проведення дослідів з радіозв'язку поїздів під час руху. Є відомості, що дані радіостанції зацікавили імператорську Академію наук, яка запропонувала використовувати їх під час сонячного затемнення в 1914 р.
З переведенням в Київ Жидковський міг працювати на своїй АРС тільки у вихідні дні, коли він приїжджав додому.
                            Що ж являла собою ця сама радіостанція?
     На прийом: конструкція, від початку до кінця вигадана, а потім і створена самим Жидковським. Вхідна котушка з 8 витків 5-міліметрового дроту без ізоляції, поєднана рухливими контактами з антеною і із другою котушкою (200 витків тонкого дроту в ізоляції, намотаного на картонний циліндр діаметром близько 200 мм).За твірною циліндра ізоляція дроту знята, по "доріжці", що утворилася, під час налаштування приймача рухаються контакти. Детектор Жидковський виготовив зі сталевої швейної голки і піриту, а головні телефони - з "капсул" (капсулів) телефонних апаратів, обмотки яких були перемотані так, щоб збільшити опір до 2000 Ом.Приймальна антена складалася з декількох провідників (спочатку - 2, в подальшому - 5) довжиною 6-7 сажнів, піднятих на висоту 3 сажні (близько 6 метрів).
     На передачу працював апарат максимальною потужністю 50Вт побудований з відома А.А. Коркушко. Складався з саморобної котушки Румкорфа(обидві обмотки якої були занурені в банку з маслом - щоб не було міжвиткового пробою; довжина іскри досягала 15 см), плоского конденсатора (дві металеві пластини розміром з півлиста паперу, поміщені в скляну банку), іскрового розрядника (розпиляний навпіл металевий стрижень на порцеляновій підставці), телеграфного ключа і вихідної котушки (аналогічної вхідний котушці приймача).
Основні деталі всієї радіостанції розміщувалися на ... стелі і стінах приміщення. Живлення відбувалось від батареї з 10-15 мішкових гальванічних елементів Сіменса. На передачу працювала інша антена - Г-подібна, з похилим зниженням довжиною з 14 сажнів(30 м)  і  висотою підвісу – 2 і 4 сажні (5 і 9 м відповідно).
Все це не просто було зібрано. Це працювало. «Іскрову передачу» Жидковського чули. Але не довго.
На своїй АРС Жидковський проводив експерименти, що не виходять за межі чисто аматорських дослідів: прийом метеобюлетеней з Ейфелевої вежі, які він по дротах передавав до Києва; систематичні спостереження за впливом атмосфери на радіоприйом; прийом на довгих хвилях передач радіостанцій Києва, Одеси, Бобруйська, Берліна, Гамбурга і Парижа.
    Вартість однієї АРС, за словами Жидковського, дорівнювала близько 50 руб., що становило його двомісячну зарплату (будучи практикантом, він отримував 80 коп. на день). Настільки значна різниця в оцінках вартості його АРС, даною пресою (хоча і багато в чому завищена) і фактичною, пояснюється просто: відповідно до існуючих розцінок кристалічний детектор для приймача в магазині коштував 60 руб., вартість його при виготовленні в майстерні виражалась в 3 руб., а при самостійному його виготовленні витрати ж становили всього 15-20 коп.

Дело № 1360 С.С. Жидковського
«С.С.Жидковський був... заарештований в м.Жмеринка за те, що... влаштував станцiю бездротового телеграфуз приймачем настільки великої потужності,що міг приймати радіотелеграмиз Ейфелевої вежі ».
                             Дело № 1360 С.С. Жидковського
     В кінці лютого 1914 р завідувач Жмеринською військовою станцією «іскрового» телеграфу капітан К.Старинкевич, знав про існування АРС С.Жидковського, доніс про це місцевому приставу. Пристав при черговій доповіді доповів про наявність на ст.Жмеринка АРС губернатору, після чого пішов наказ про арешт Жидковського. І колесо закрутилося!У садибу, де була встановлена в сараї АРС Сергія Жидковського, в неділю 2 березня з'явився, брязкаючи шаблею, ротмістр Козуб в супроводі чинів подільського жандармського управління. Він провів повальний обшук, довго і підозріло розглядав зведення барометричних спостережень і ще раз зазначив, що щогли «представляють собою безумовно бездротовий телеграф, цілком придатний для дії». В результаті Сергій Жидковський був оголошений «небезпечним державним злочинцем» і йому загрожувала смертна кара.
     Конструктор «підозрілої» радіостанції був ув'язнений в одиночну камеру Вінницької в'язниці. Йому інкримінувалося (в сучасному написанні) «пристрій без належного дозволу станції бездротового телеграфу з метою сприяти іноземному уряду або агенту іноземної держави в збиранні відомостей, що стосуються зовнішньої безпеки Росії або її збройних сил, або споруд, призначених для військової оборони країни».
На попередньому слідстві, під керівництвом місцевого радіоспеца штабс-капітана Урванцева були здійснені дослідні роботи на самій радіостанції, які показали можливість прийому («перехоплення», як було підкреслено в обвинувальному акті) радіограм на великих відстанях.
Почалося ґрунтовне і серйозне слідство... Так як, згідно з попереднім висновком експертів, АРС Жидковського «вважалася зразково обладнаною, що може вести розмови» 20 травня 1914 р спеціальна комісія в складі слідчого з важливих справ Вінницького окружного суду А.Ф.Назаренко, що веде у цій справі слідство, а також товариша прокурора суду С.М.Пінкевіча, начальника розшукового бюро при штабі Київського військового округу підполковника Белевцова і залученого в якості експерта командира 4-ої «іскрової» роти капітана Муращенко провела слідчий експеримент. АРС Жидковського була розміщена на Жмеринській радіостанції Військового відомства і на протязі всього вечора проводився контрольний прийом радіограм з Києва, Одеси і Бобруйська; іноді прослуховувалася робота радіостанції, розташованої на Ейфелевій вежі і невідомих англійських, німецьких і французьких радіостанцій.При роботі АРС Сергія Жидковського на передачу її сигнали змогла прийняти лише сама Жмеринська військова радіостанція. В процесі експерименту члени комісії були вражені примітивністю приладів, оригінальністю їх виконання і надзвичайною легкістю, з якою досягалася налагодження станції. Із закінченням слідчого експерименту, 24 травня Жидковський був ще раз (десятий за рахунком) допитаний, після чого міра ув'язнення йому була змінена на звільнення з-під варти під гласний нагляд поліції. До цього більше двох місяців він перебував в одиночній камері, побачення не дозволялись, зрідка прогулянки,що надавалися не збігалися з прогулянками всіх інших арештантів: в таких умовах містилися ув'язнені з політичних злочинів.
Після звільнення С.Жидковський продовжив свою роботу в Управлінні Південно-Західної залізниці.
Людей, які проводили  подальше розслідування та досудове слідство у справі Жидковського, не можна дорікнути в тому, що вони поставилися до своїх обов'язків поверхнево і несерйозно. Навпаки, протягом цілого року вони з кропіткою старанністю збирали все нові і нові підтвердження «винуватості» молодого винахідника. Будь-який факт, будь-який документ вони намагалися витлумачити так, щоб надати справі бажаний для них вихід. Навіть лист Жидковського на ім'я редактора журналу «Вісник знань», в якому він цікавився про умови отримання дозволу на установку радіостанції, також було оцінено наслідком як незаперечний факт умисної незаконності існування «приватної радіостанції».
      27 жовтня 1914 р товариш заступник прокурора Одеської судової палати підписав обвинувальний акт про селянина Високолитовської волості, Брестського повіту, села Росна, Сергія Степановича Жидковського, запідозреного в державній зраді і шпигунстві.Обвинувачувальний акт, викладений за всіма правилами судочинства, на 8 стор. розпочинається наступним детективним вступом (наведено в сучасному написанні): «В кінці лютого 1914 р завідувач Жмеринською військовою станцією іскрового телеграфу капітан КронидСтаринкевич випадково дізнався від деякого Горлецкого про те, що в місті Жмеринці Вінницького повіту, по дорозі до казарм 11-го і 12-го стрілецьких полків, є якісь щогли, за своїм виглядом дуже нагадують бездротовий телеграф». Далі досить послідовно викладається весь хід подій: як капітан Старинкевич доповів про зроблене ним «відкриття» новопризначеному місцевому приставу С.Александрову, як був спрямований для таємної перевірки «переодягнений нижній чин» і як нарешті поліція встановила, що таємничі щогли є справді не жердини шпаківень, а щогли станції бездротового телеграфу... 18 лютого 1915 р з благословення Головного управління генерального штабу в особі капітана фон Нідерміллера, над Сергієм Степановичем Жидковським почався «Шемякин суд» - на виїзній сесії Одеської судової палати при закритих дверях було заслухано справу за звинуваченням Жидковського в пристрої без дозволу з метою шпигунства радіотелеграфної станції в м.Жмеринка.
     «Дъло № 1360 С.С. Жидковского»: «Вчера въ выездной сессiи Одесской судебной палаты при закрытыхъ дверяхъ было заслушано дело надсмотрщика службы телеграфа Юго-Западныхъ железныхъ дорогъ С.С.Жидковского по обвинению его в устройств ебезъ надлежащег оразрешения съ целью шпионажа въ г. Жмеринке радiотелеграфной станцiи... С.С.Жидковский былъ въ марте 1914 года арестованъ въ г.Жмеринка за то, что въ усадьбе Ф.Житника, где проживала мать Жидковского, устроилъ станцiю беспроволочнаго телеграфа съ прiемником столь большой мощности, что могъ принимать радiотелеграммы съ Эйфелевой башни. Им же была устроена радiотелеграфная станцiя въ г.Кiеве при управлении Юго-Западных ж.д. ...».
Але цей суд не виправдав надій «творців» гучної справи. Справа в тому, що вони не зуміли зберегти в таємниці всіх своїх натягнутих і підтасованих «доказів», і справа про «підозрілу» радіостанції потрапило ще до суду на сторінки преси.
     Ліберальні газети «Русское слово» і «Київська думка» в ті дні досить прозоро натякали на недоумкуватість і упередженість слідчої влади. З'явилися злі карикатури на «зайву старанність». Навіть правий друк (газети «Новий час» і «Києвлянин») вельми обережно говорила про те, що треба як слід перевірити «можливість шпигунства». Справа Жидковського просочилася навіть в закордонні газети, які також, досить зло висміяли «паличну» політику слідчої влади.  Таким чином, на суді з граничною ясністю з'ясувалася вся неспроможність пред'явлених Жидковському звинувачень у шпигунстві. Суд перетворився на комедію, а судді - в жонглерів, що невміло орудують термінами «зовнішньої небезпеки» і «шпигунства». Як не хотілося представникам «правосуддя» розправитися знайомим способом з піонером радіоаматорського руху, вони не могли не зважати на громадську думку ліберальних кіл. Звинувачення звелося лише до порушення С. Жидковським права на дозвіл установки радіостанції (в чому обвинувачений визнавав себе винним і до суду), а по звинуваченню в шпигунстві був виправданий. Щоб уникнути занадто гучного скандалу, вироком суду обвинувачений був засуджений до місячного тюремного ув'язнення, яке він вже фактично відбув під час провадження слідства.
Повірений В.І.Карнаухов, що захищав Жидковського в суді присяжних, був упевнений, що рішення судової палати можна було б оскаржити в Сенаті з метою повної реабілітації свого підзахисного. Однак керівництво Управління залізниць Міністерства шляхів сполучення Росії, не бажаючи продовження будь-яких розглядів з цього питання, рекомендувало до Києва (в сучасному написанні): «... у разі, якщо останній звернеться за порадою до свого начальства, слід дати раду: задовольнитисявироком судової палати і не приносити скаргу в Сенат».

        Чи можливий був вільний розвиток радіоаматорства

в царській Росії?


В 1905 році для відпрацювання «Положення про радіотелеграфні станції» було створено міжвідомчу нараду з представників зацікавлених міністерств (військового, морського, внутрішніх справ, фінансів, шляхів з’єднання, торгівлі і промисловості). Розроблений нарадою проект «Правил», який складався з 15 статей, який передбачав також і встановлення приватних радіостанцій,  був внесений на затвердження в Раду міністрів. 13 грудня 1907 року Рада міністрів постановила: «Просити міністра внутрішніх справ виключити з проекту статтю про приватні радіотелеграфні станції, так як, з одного боку, видання нині таких постанов, при новизні у нас радіотелеграфування, навряд чи викликається практичної потребою, з іншого ж боку, обережність вимагала б не встановлювати загальних умов для дозволу приватних радіотелеграфних станцій до всебічного вивчення цієї нової справи і всіх кого він вплине державних, спільних і приватних інтересів».
На підставі цієї Постанови Ради міністрів міністром внутрішніх справ 20 лютого 1908 року було затверджено «Положення про радіотелеграфні станції», що складається з 6 статей і передбачала влаштування приватних радіотелеграфні станцій на суднах, а на суші - тільки вченим товариствам і навчальним закладам для проведення наукових дослідів і досліджень. Не було внесено скільки-небудь істотних змін у вітчизняне законодавство і після того, як в 1913 р. стало зрозуміло про прийом сигналів точного часу і метеорологічних телеграм з Парижа.
«Правила про установку установами та приватними особами приймальних радіотелеграфних апаратів для перевірки часу і отримання метеорологічних відомостей» (назва в сучасному написанні) як і раніше встановлювали дозвільний порядок їх установки під пильним контролем за їх роботою міністерства внутрішніх справ в особі Головного управління пошти і телеграфів (ГУПіТ).Як і раніше, установи, особи і товариства, бажаючі встановити радіоприймачі для прийому сигналів Паризької станції, повинні були подати про це клопотання в ГУПіТ з додатком технічного проекту установки, її схеми, короткого опису приладів і антени із зазначенням станції, від якої передбачається приймати сигнали.З отриманням позитивного рішення за клопотанням, дозволялося провести встановлення приймальної апаратури, після чого здійснювався її огляд і тільки після цього ГУПіТ видавало власникові дозвільне свідоцтво на право експлуатації.Крім усього цього, що отримав свідоцтво власник радіоприймача зобов'язаний був дати підписку такого змісту (в сучасному написанні): «Я, що підписався нижче, цим зобов'язуюсь зберігати в цілковитій таємниці зміст випадково прийнятих моєю установкою радіотелеграми, так само як не відкривати стороннім особам, ким і кому радіотелеграми були подані, в чому і даю цю підписку, в іншому ж випадку піддаюся відповідальності за всією суворістю законів». Під час обговорення вищенаведених «Правил» виникли певні труднощі у визначенні як переліку дій, щокараються власників приватних радіоприймачів, так і каральних заході, що застосовуються до них. Зрештою дійшли висновку, що для забезпечення збереження таємниці кореспонденції на приватних осіб слід поширити відповідальність таку ж, як на посадових осіб поштово-телеграфних установ.Відповідно до закону, заходами стягнення, що накладаються за порушення даних «Правил» були: арешт до трьох місяців або грошовий штраф в розмірі до 300 рублів, позбавлення волі на строк від одного місяця до одного року. Крім того, рішенням суду радіоапаратура могла бути конфіскована. Як видно з вищевикладеного, всі дії С.С. Жидковського були в протиріччі з існуючими в той час вимогами зі встановлення та експлуатації радіотелеграфних приладів і обмеженість розвитку радіоаматорства є скоріше наслідком правової неврегульованості цього питання, ніж відсутністю здатних і ініціативних людей, які бажають за прикладом С.С.Жидковського, займатися створенням АРС власної конструкції і їх застосуванням.
Слід зазначити, що в ті роки не тільки в царській Росії, а й у багатьох інших країнах (Австрія, Бельгія, Англія, Норвегія та ін.) існувала дозвільна система зі встановлення приватних радіостанцій. А, наприклад, в Німеччині законодавчим актом до середини 20-х років була навіть категорично заборонена. Частковим винятком було лише законодавство США.
Дії царської «феміди» (арешт, слідство і суд), очевидно, наклали свій негативний відбиток на подальшу долю Жидковського - короткохвильовика. Мабуть, це і пояснює той факт, що серед перших власників тринадцяти позивних АРС, які були видані відповідно до рішення Народного комісаріату пошти і телеграфів (НКПіТ) СРСР від 25.10.1926 року, його прізвища немає. З 1925 по 1935 р.р., вже будучи інженером, Сергій Степанович Жидковськийвніс 24 раціоналізаторськи-винахідницьких пропозицій, майже всі з яких були впроваджені і дали Управлінню Південно-Західних залізниць тисячі рублів економії.
Його ім'я було добре відомо і за кордоном. Так наприклад, в 1928 р з Марселя на ім'я Жидковського прийшов лист, в якому редакція журналу «LatelegrapfieJansfilsModerne» просила Сергія Степановича написати статтю-спогад про його радіоаматорську діяльність, але (з відомим читачеві проблем тих років) редакція журналу його статті так і не дочекалася. Подальша доля талановитої людини і піонера радіоаматорського руху на території колишнього СРСР невідома. Як і не збереглися, на жаль, архівні дані як з місць навчання і роботи С.С. Жидковського, так і в різноманітних судових органах, а також і в фондах Центрального державного історичного архіву (ЦДIА) України. У 1911 р Конгрес США почав розглядати питання про доцільність подальших експериментів на радіохвилях. Дізнавшись про це, член Гарвардського радіоклубу Альберт Хаймен послав сенатору Уелшову копію своєї наукової праці «Про доцільність проведення радіоаматорами своїх експериментів», яка була виконана в стінах Гарвардського університету.Ознайомившись з надісланою науковою працею сенатор запропонував Альберту виступити з доповіддю перед членами Конгресу і зробив все можливе, щоб такий виступ відбувся. Хоча на ньому було багато противників радіоаматорських експериментів (представники різних комерційних фірм і військового відомства, які займалися радіозв'язком) заборонних рішень прийнято не було, а через рік рішенням Конгресу від 13 серпня радіоаматорство в США було узаконено - т.зв. «RadioAct 1912».Відповідно до цього закону не було потрібно дозволу на влаштування будь-яких радіостанцій, але не перевищують дальності дії одного штату («що не порушують юрисдикцію інших штатів»). Мабуть вищенаведене і сприяло більш ранньому розвитку радіоаматорства в США. Таким чином, де юридично були узаконені, які працювали до цього рішення АРС США, що також послужило прецедентом і в інших країнах узаконити радіоаматорський рух.

                                           Висновок
Майбутнє України нерозривно пов’язане з розвитком інтелекту нації. Зможемо посприяти цьому – будемо серед розвинених країн, не зможемо – опинимося на узбіччі прогресу. А щоб вийти на траєкторію сталого суспільного розвитку, побудувати відкрите демократичне суспільство з європейським рівнем життя, сьогодні вкрай необхідно акумулювати творчі інтелектуальні сили, виявити обдаровану молодь і допомогти їй опанувати сучасні знання, аби вона могла швидко й конструктивно відповідати на вимоги часу. Але йдучи у майбутнє слід не забувати про своє славне минуле, про людей які це минуле викували, зміцнили і підготували стежки для розвитку нашого майбутнього. Йти у майбутнє незважаючи ні на що, випереджати сьогодення вчить нас дослідження життя ще одного жителя нашого славного міста, новатора Сергія Степановича Жидковського.
Його сучасники вбачали в ньому людину, яка випереджала їх у всьому і тому вони не могли допустити його процвітання. Насправді ж не було ні новітніх винаходів в області радіотелеграфії і їх демонстрації на конкурсах (виставках) за кордоном, ні листування з Марконі і його допомоги, ні закордонного походження виявлених апаратів, а тим більше шпигунства. Мала місце аматорська радіостанція (АРС), правда, з вельми хорошими для того часу технічними характеристиками, сконструйована, виготовлена і використовувана С.Жидковським виключно в аматорських цілях.
     На своїй АРС Жидковський проводив експерименти, що не виходять за межі чисто аматорських дослідів: двосторонні зв'язки з М.М.Бубновским; прийом метеобюлетень з Ейфелевої вежі (які він по дротах передавав до Києва); систематичні спостереження за впливом атмосфери на радіоприймача; прийом на довгих хвилях передач радіостанцій Києва, Одеси, Бобруйська, Берліна, Гамбурга і Парижа.
Ми віримо, що наша робота приверне увагу кожного, хто пам’ятає: без знання минулого не можна творити майбутнє. Ми – молоде покоління, яке живе сьогоденням, з надією дивиться у майбутнє, вірить, що буде воно світлим, безхмарним, без воєн і лихоліть, саме нам належить продовжити історію міста і рідного краю.

 

                                             Творчу роботу підготувала учениця 8-Б класу ЗОШ №1 Яна Мілевська Керівник: педагог-організатор Інна Гарматюк

Прибудова, з якої виходив в ефір С.С. Жидковський (1912 рік).

Потяг, обладнаний радіостанцією, розробленої і виготовленої С.С. Жидковським (1913 рік).

Радіостанція С.С. Жидковського (1912 рік).

Радіотелеграфна станція в Парижі від Ейфелевої вежі. 1904 рік

«... Я приїхав в Жмеринку в дванадцятому році і радіостанція вже була. Перебувала вона на території Десятого полку, якраз біля футбольного поля (спочатку ми грали в футбол на території 10-го, а потім перейшли на територію 9-го). Три високих, метрів за 30-40 дерев'яних стовпа, з'єднані вгорі мережею дротів-антен.А під ними невеликий дерев'яний павільйончик з широкими скляними вікнами - сама радіостанція. Під час передач або прийому з павільйончика чутно було тріскотіння і на виходах проводів спалахували іскри, такі ж іскри спалахували вгорі - на антенах. Само собою зрозуміло, що було все це дуже примітивно.Називалася станція - «станція бездротового (або« іскрового ») телеграфу. І солдати, які обслуговують її, теж так і називалися - «іскровики». Від них доводилося чути всілякі новини з театру військових дій, а коли почалася революція, то і відомості про події в Петрограді…»
Витяг з листа письменника Ю.Смолича, який був свідком діяльності в Жмеринці «іскрової» станції, яку відвідував Жидковський

 

Витяги з газет тих часів
"Під час обшуку ... влада знайшла багато записів, з яких видно, що Жидковський зносився зі Жмеринки з Берліном, Гамбургом, Парижем та іншими містами за кордоном" ("Русское слово" від 16 березня 1914 року)
"У квартирі Жидковського знайдена чудово обладнана станція бездротового телеграфу. Заарештований вважався молодим винахідником ..." ("Петербурзька газета" від 16 березня 1914 року)
"... Радіотелеграфний апарат його не примітивний і не саморобний, а системи Марконі, коштує дорого, але ним не купувався, а отриманий з-за кордону" ("Новий час" від 21 березня 1914 року)
"Жидковський обладнав свою станцію за 200 рублів, тоді як влаштування такої станції обходиться в кілька десятків тисяч рублів" ("Петербурзька газета" від 19 березня 1914р.)
"... Винахід давно було продемонстровано на деяких конкурсах в Парижі та Відні" ("Вечірній час" від 21 березня 1914года)
"... Існування і робота саморобної станції бездротового телеграфу не були таємницею і було добре відоме не лише залізничному начальству, а й жандармській поліції, ... бо Жидковський не тільки не приховував своїх успіхів, а, навпаки, хвалився ними» (" Русское слово "від 18 березня 1914 року).

Вчитель, поет, краєзнавець і просто добра людина...Вчитель, поет, краєзнавець і просто добра людина...

До 85-річчя від дня народження Михайла Петровича Антонюка

У  ці січневі дні ми, жмеринчани, знову згадуємо про людину, життя якої пов’язано зі Жмеринщиною. Михайло Петрович Антонюк... Сьогодні йому було б 85...  Народився і зростав неподалік від Жмеринки – у селі Івонівці на Тиврівщині. Закінчивши Жахнівську семирічку, вступив до Вінницького педагогічного училища, пізніше закінчив факультет фізичного виховання Камянець-Подільського та хіміко-біологічний Уманського педінститутів. По закінченні вузу недовго працював в м. Гусятині, а далі була служба у війську. Вчительська доля привела Михайла Петровича у село Сербинівці Жмеринського району. Дванадцять років він працював учителем Сербинівської середньої школи. Потім молодий педагог упродовж десяти років був директором школи у Стодульцях. Талановитого, енергійного вчителя не могли не помітити, його призначають на посаду завідуючого Жмеринським районним відділом освіти. Цій посаді Михайло Петрович віддав двадцять років свого життя. Про те, якими насиченими вони були, свідчить хоча б те, що за той період у районі було зведено чотирнадцять нових шкіл, у десятьох сільських школах – добудовано нові приміщення. Всього під його керівництвом на Жмеринщині діяло близько сотні навчально-виховних закладів, працювали сотні педагогів. Не дивлячись на постійну зайнятість, завжди в душі Михайла Петровича жила ще одна схильність – любов до слова, до літератури. Ось як він сам казав про це: «Любов до літератури я мав з дитинства. Бо народився в мальовничому селі, де мої земляки й досі бережуть дотепне слово, іскрометні вислови, прислів’я, приказки». Вони й стали невичерпним джерелом його повсякденного життя, його творчості. За ініціативи М.П. Антонюка при районному відділі освіти було створене літературно-творче об’єднання «Калиновий цвіт». Члени об’єднання – вчителі та учні різних шкіл району, друкували свої вірші  в обласних та районній газетах. А 1991 року побачила світ перша поетична збірка «Калиновий цвіт», яку було відзначено обласною літературно-мистецькою премією ім. Миколи Трублаїні. Згодом вийшли «Благовіст» і «Гроно». В них також були вірші Михайла Петровича. У вихідні, свята, під час відпусток кожну вільну хвилину він присвячував поезії, публіцистиці.  Читав і перечитував улюблених авторів, сам пробував писати вірші. До якогось часу все те не виносив на суд читачів, окрім деякої кількості газетних статей, які друкував у «Нових горизонтах», «Подолії», «Освіті», «Слові педагога». Пізніше побачили світ і поетичні доробки Михайла Антонюка: в антології поетів-вчителів «Самоцвіти», збірках поетів-вчителів Жмеринщини (крім вище названих й у збірці «Жмеринські зорецвіти»). Ім’я Михайла Антонюка не забуто й у альманасі поетів Жмеринщини «Чарівна криниченька».  Він видав власні збірки поезій «Струнами серця» та «На вітрилах, як на крилах». Деякі з віршів було покладено на музику місцевим композитором Геннадієм Жмеринецьким. Педагог за професією, історик за покликанням, Михайло Петрович Антонюк вважав, що народ, який не знає своєї історії, приречений на вимирання. А починаються ці знання з найменшого – любові до того села чи містечка, де жили наші предки, звідки ти сам пішов у цей великий світ. Ще з молодих літ він засвоїв цю незаперечну істину. Тому й завважив головною справою свого життя – дати землякам це знання, дослідивши та виклавши на папері історію сіл і містечок Жмеринщини. У співавторстві з групою краєзнавців вийшов найголовніший твір його життя з промовистою назвою «Через віхи історії» в трьох частинах.  Раніше уривки з цих книг друкувалися на сторінках місцевої газети «Колорит».  Мені, як краєзнавцю, теж у свій час була нагода познайомитись та спілкуватись з Михайлом Петровичем. Під час написання другої та третьої частин книги «Через віхи історії» він звертався до бібліотеки, допомагала матеріалами, які мала сама. А він ділився зі мною своїм великим «багажем» краєзнавчих знань. Я дуже вдячна йому за це. Неодноразово  Михайло Петрович був присутній на заходах в нашій бібліотеці, розповідаючи про цікаві сторінки історії рідного краю. Про це нагадують світлини, які залишились у нас. Любов до рідного краю та його історії успадкував від батька син Олег, який працює науковим співробітником Жмеринського міського історичного музею. Він продовжує справу свого батька, досліджуючи минуле нашого краю. Вже майже вісім років Михайла Петровича не має серед нас... Він залишив нащадкам свою творчість – численні публікації, вірші, книги, читаючи які ми будемо знову і знову згадувати про цю талановиту й добру людину. Ми пам’ятаємо його гарні справи, щиру усмішку, красу його серця. А людина живе доти, поки живе про неї пам’ять... 

 

                                             Лариса Тупчій – провідний бібліограф - краєзнавець КЗ «Жмеринська ЦРБ  ім. В. П. Вовкодава»

bottom of page