Залізниця – моє життя і я його люблю

Життя кожного з нас складається із чисельних стежечок, які то прямо, то манівцями ведуть людину до її покликання. Проте іноді вони повертають доволі несподівано. Так сталося і у житті моєї співрозмовниці Діни Глухенької – машиністки крана Виробничого підрозділу локомотивне депо Жмеринка.

Прямуємо до дільниці з ремонту дизелів. Територія депо надзвичайно велика, тому заблукати тут можна з легкістю. Заходимо у величезне приміщення, яке важко осягнути поглядом. Тут стоять потяги, справність яких і перевіряють ці працівники. Тут пахне дизельним паливом та мастилом – це справжня чоловіча територія. Права на помилку просто нема, адже від будь-якої неправильно закріпленої деталі залежатиме уся безпека руху. Серед практично суто чоловічого колективу, ось уже майже 25 років, працює Діна Дмитрівна. Щодня залізничниця проводить майже увесь робочий день на висоті більше 10 метрів. З огляду на те, що деталі у депо надзвичайно важкі, кран полегшує їх транспортування. «Робота незвична, і непроста, але я не уявляю себе без неї. Депо стало частиною мого життя», – ділиться жінка.

Розпочала свою залізничну стежину моя співрозмовниця у 1985 році на заводі «Експрес», а з 1991 року і до сьогодні жінка трудиться у Локомотивному депо. Діна Дмитрівна зізнається, колись у молодості, не замислювалася над тим, що її більше приваблювало у роботі на залізниці, а тепер, з досвідом, більше розуміє, що кожен працівник є важливим для роботи галузі. Адже процес перевезення йде без перестану. Якою б роботою не займалася жінка, які б обов’язки, визначені професію, на неї не були б покладені, насамперед вона завжди залишається Жінкою. Ніжною, турботливою, вразливою, красивою. І сильною!